Анастасія Хлібник (Мама)
Госпітальєрка, театральна фотографка, журналістка, мама двох доньок.
Авторка новели «Стабік» у збірці “Voices Of Defenders vol.1”, де ділиться буднями стабілізаційного пункту, світлом посеред війни, дружбою, тривогами за побратимів і внутрішнім зціленням через красу.
Мрію сидіти на березі рідного Чорного моря й писати книгу. Мрію більше не ховати друзів, посестер/побратимів. Мрію, щоб донькам моїм не довелося жити в боротьбі.
Військовий шлях
Народилася в Одесі, нині живе у Львові. Їй 35 років. Служить бойовою медикинею у Добровольчому медичному батальйоні «Госпітальєри».
Ще до початку повномасштабного вторгнення приїздила до «Госпітальєрів» як фотографка — знимкувала процес ротацій і робила портрети добровольців. У 2023 році пройшла вишкіл і долучилася до батальйону вже як медикиня.
Впродовж року працювала на різних стабілізаційних пунктах Донеччини.
У серпні 2024 року на Харківщині загинула командирка її екіпажу та близька подруга — Майк. Відтоді Анастасія поїхала на фронт як старша екіпажу, виконуючи роботу на різних етапах евакуації: кейсевак, медевак, стабілізаційний пункт.
За підрахунками батальйону, через її руки пройшло понад 350 поранених бійців. У липні 2025 року Анастасія отримала відзнаку «За збережене життя» від командирки батальйону Яни Зінкевич.
На війні «з журбою радість обнялась»:
На війні «з журбою радість обнялась», адже з тобою за одну добу відбувається щось неймовірно щемке, як-от, наприклад, ви з командою після евакуації поранених зупиняєтесь поряд з крейдовим териконом на Донеччині, залізаєте на верхівку і проводжаєте сонце, жуючи неймовірно смачні абрикоси, що були нагріті східним сонцем. Так і перегрузка тіл полеглих, і, звісно, всі ті історії бійців, від яких хочеться на стіни лізти. Тож виокремити то все в одну історію важко. Просто «з журбою радість» обнялись.
Цивільний шлях
До війни Анастасія навчалася на кафедрі філософії Одеського національного університету ім. І. Мечникова. Працювала журналісткою та театральною фотографкою.
Вона й досі активно фотографує театральні постановки та реалізує власний проєкт «Lighters. Ті, що світять», у якому записує розмови з яскравими українцями. Також пише статті для видань «Вечірня Одеса», «Медіа Великих Історій», «Divoche».
Попри цивільні проєкти, Анастасія продовжує регулярно їздити на ротації як госпітальєрка. Також вона виховує двох доньок.
Як почала писати:
Доволі рано, десь у 5 років, я почала читати. І мене так захоплювали ці вигадані світи, що моментами я втрачала зв’язок з реальністю, губилась в часі і просторі. Приблизно років з 13 я почала писати нотатки в блокнотах. Потім був довгий шлях, і вже в 30 років почала писати для медіа.
Улюблені книги, музика, фільми:
Це одне з найскладніших запитань. Адже я читаю книги і слухаю музику все свідоме життя. Періодами розчиняюсь або в класичній японській літературі, або в британській сучасній. Згрубше — отримую задоволення від якісних історій. Відповідно це можуть бути як «Володар перстенів» Дж. Р. Р. Толкіна чи «Дискосвіт» Террі Праттчета, так і твори Шолом-Алейхема, Сергія Жадана, Харукі Муракамі, Стівен Фрая, Умберто Еко, Сальми Лагерлеф.
Так само і з музикою. Люблю відвідувати концерти класичної музики, етнофестивалі, рок та панк концерти. Водночас це не змінює факту, що на вечірніх пробіжках мені приємно, коли у вухах звучить «ABBA» чи Майкл Ківанука.
Я вірю в неймовірну здатність українців виводити в абсолют горизонтальні зв’язки. Тож мені здається, що втриматись у цій великій бурі нам допоможе згуртованість і здатність швиденько «домовитись і все порішати».