Історії маленьких людей. Частина 4, Марія

Історії маленьких людей. Частина 4, Марія

Марія Кісіль – проект-менеджер YMCA Lviv та “зла жінка”, як вона каже сама про себе😉
Марія займається громадською діяльністю вже понад 10 років,пройшла Революцію Гідності і, як і всі члени нашої команди, є військовим волонтером.
Марія почала активно займатися волонтерством з 24 лютого і продовжує цю справу досі.
Більше того, знаючи, як живуть та працюють волонтери (величезна кількість волонтерів тривалий час працює на виснаження без зарплати) вона очолила проект з підтримки волонтерів.
На запитання “чи була вона готова до початку війни?” відповідає «І так, і ні». Марія була впевнена, що війна розпочнеться. У неї з чоловіком було зібрано тривожну валізу та готовий базовий план: коли війна почнеться – вони виїжджають у село, звідти оцінюють ситуацію та вирішують, як діяти. Коли почули про початок війни, страшно не було – злякалася вона вже пізніше.
«Спочатку ти дієш, а потім – боїшся. Коли ти маєш план – нема часу на “боятися”».
Перший день війни вони справді провели у селі. Але долучилися до роботи віддалено – вже до 9 ранку зідзвонилися з друзями, організували штаб і почали працювати на інформаційному фронті: збирали та аналізували інформацію, писали нотатки про те, що відбувається в країні і відправляли друзям за кордоном. Паралельно почали налагоджувати постачання необхідних речей людям, які тікали від бойових дій: у той момент це були спальники, продукти, засоби гігієни. Усі розуміли, що Львів, як тилове місто, буде переповнений. Чоловік Марії почав займатися кібервійськами.
Так минув перший день війни.
На другий день родина повернулася до Львова. Чоловік вирушив патрулювати місто, а Марія поїхала до Польщі за позашляховиками для військових. Це була ніч, коли почалися вуличні бої у Києві і машини мали вирушити саме туди.
Нині ця історія навіть змушує посміхнутися – і волонтери, і прикордонники розуміли, що ці машини критично важливі для захисту країни, але на той момент ніхто з них не знав, як правильно і швидко перевезти їх в Україну.
О 5 ранку на кордоні між Марією та прикордонником відбувся такий діалог:
– Слухайте, я не знаю, що з вами робити. Я б зараз вас пропустив би без додаткових паперів, але якщо машина десь потрапить у ДТП, то в мене будуть величезні проблеми.
– Ці машини зараз їдуть під Київ. Шанси, що вони потраплять до ДТП – мінімальні. Шанси, що вони не згорять у боях у Києві – теж.
Митник думав секунд п’ять, після чого дівчат із машинами негайно пропустили. Ця ситуація запам’яталася як момент абсолютного взаєморозуміння і готовності брати на себе відповідальність за прийняті рішення.
Далі Марія почала системно займатися постачанням гуманітарної допомоги: як цивільним, так і військовим. Доводилося орієнтуватися за обставинами – актуальні запити змінювалися щодня. До “гуманітарних” потреб швидко додалися “воєнні”: тепловізори, дрони, приціли… Марія почала збирати кошти на них на своїй фейсбук-сторінці.
Однією з перших таких відправок військовим були планшети. Через тиждень Марії “прилетіла” фотографія обгорілого шматочка металу. Вона спочатку не зрозуміла, що це – їй пояснили, що це все, що залишилося від одного з планшетів. Марія розуміла, що планшет був в руках у військового. І якщо девайс так обгорів, то що лишилося від людини? Зібравшись із духом, запитала про долю хлопців.
Їй відповіли, що хлопці дивом залишилися живі.
– У мене тоді було відчуття, що настало Різдво, Великдень і день народження одночасно. І відразу за цим – таке відчуття вини, бо ж треба робити набагато більше!
Взагалі волонтер – це такий собі клубок емоцій з вини і відповідальності. Ми часто не дозволяємо собі розслабитись, відпочити, показати слабкість. І ще ти відчуваєш відповідальність не тільки за те, щоби передати необхідне військовим. Ти відчуваєш відповідальність за бойовий дух та стан людей: хочеться підтримати тих, хто захищає, і надихати тих, хто допомагає у тилу. Тому фейсбук-пости волонтерів часто радісні, з жартиками і котиками. Нерви, сльози, розпач та величезний пласт невидимої роботи лишаються за кадром.
– Що для тебе волонтерство?
– Волонтерство – це історія про любов. В якісь моменти я думала, що займаюся цим з егоїстичних міркувань: бо хочу перемоги чи хочу почуватись корисною… Але волонтерство – це дуже велика жертва, а жертва можлива лише через любов. Ти просто бачиш людину в пікселі – і вже її любиш. Усіх – тих, кого не знаєш, тих, кого ніколи і не побачиш – всім серцем любиш кожного, хто стоїть за тебе на цьому фронті.