З повномасштабною війною українці перекваліфікувалися у волонтерів, а громадські організації відклали свої звичні проекти і перепрофілювали свою діяльність на захист України. Викликів багато: переселенці, військові та їхні сім’ї, волонтери. Ми поспілкувалися із керівницею організації YMCA-Львів Олександрою Сорокопуд (вона ж Леся для своїх) про те, як живе зараз організація, як змінилися її напрямки діяльності і як команда справляється з новими викликами.
Олександра заснувала YMCA-Львів ще будучи студенткою у 2004 році, тому пройшла з організацією усі періоди української сучасної історії. За її керівництва YMCA-Львів робила масштабні культурні події, забезпечувала і забезпечує розвиток ветеранської мережі, координує волонтерські проекті, допомагає із гуманітарною допомогою, працює з молоддю, дітьми та переселенцями.
Для усіх нас час поділився на до 24 лютого та після. Розкажи, чим займалася і що планувала YMCA-Львів до повномасштабного вторгнення росії в Україну?
– Для того, щоб зрозуміти, як змінилася наша діяльність, треба розповісти трохи передісторії. Після Революції Гідності ми почали низку творчих програм з театром Леся Курбаса, в рамках яких переселенці із львів’янами озвучували свої історії. Після цього ми почали підтримувати ідеї переселенців та ветеранів війни грантами, завдяки чому, ми не лише допомогли реалізувати бізнес-ідеї, але і почали розвивати мережу ветеранів та допомагати їхнім сім’ям. Паралельно підтримували молодих художників у молодіжній галереї, розвивали мистецькі студії. Пандемія коронавірусу внесла зміни у нашу діяльність і ми змушені були переїхати на іншу локацію. Складні часи – це завжди вікно можливостей. У цей час ми почали спілкуватися з Уляною Горбачевською, в результаті чого розпочали масштабний проект опери-міфу «Ukraine – Terra Incognita». Два роки наша діяльність була сфокусована саме на цьому проєкті.
24 лютого усе змінилося. Як великомасштабне вторгення відбилося на команді у перші тижні?
– З самого ранку ти прокидаєшся від того, що більше не можеш працювати у звичному режимі. Починаєш шукати тепловізори, засоби захисту, бо люди йдуть на фронт. Усі завдання відійшли на задній план. Юрко Вовкогон – на передовій, Сашко Ябчанка долучився до підрозділу «Гонор». Команда, яка залишилася в Україні, переорієнтувалася на волонтерську підтримку. Уляна Горбачевська – режисерка і головна виконавиця опери-міфу – почала фандрайзинговий тур Європою, бо потреби України без підтримки ми не закриємо. Паралельно почали відновлювати мережі з 2014 року. Моя робота перепрофілювалася у координацію волонтерських та організаційних завдань, яких сотні на день, співпрацю з партнерами задля забезпечення необхідних потреб. Це робота у режимі 24/7 із десятками нових викликів щодня. Амбітні плани зробити велику оперу в Україні ми відклали. А згодом – переформатували і прийняли рішення робити менші тури, в рамках яких збирати кошти і допомагати нашим колегам, які зараз на фронті, а також тим захисникам і захисницям, які того потребують.
Тобто хаос і шок перших тижнів великої війни змінився на систематичні дії. Якими ініціативами та напрямками зараз займається YMCA-Львів?
– Ми зробили і підтримуємо шелтер для активістів – молодих волонтерів, які рятувалися від війни. Зараз вони забезпечені житлом і допомагають нам із гуманітарними завданнями. До Львова приїхало багато переселенців і ми побачили проблему, що багатьом із них нема з ким залишити дітей, коли потрібно повирішувати низку питань. Ми відреагували і відкрили Day care centre, в якому переселенці можуть безкоштовно залишити дітей на кілька годин, де з ними працюватимуть волонтери. Ми координуємо волонтерську мережу, яка працює на забезпечення людей у війську. Паралельно з цим ми вивчаємо потреби і розставляємо пріоритети: що можемо забезпечити в першу чергу, для чого нам потрібна допомога і де це шукати. Пріоритетний напрямок нашої діяльності зараз – це збереження життя. Це стосується і тих, хто на фронті, і тих, хто тікає від війни, і молодих активістів. Ми маємо справу з новим типом робіт і якщо це довше місяця-двох, то йдеться уже не зовсім про волонтерство. Люди покинули основну діяльність і працюють майже півроку без вихідних і коштів заради забезпечення захисників у тилу. Це відбивається вигоранням і знесиленням. Тому нашим активістам і волонтерам потрібна теж реабілітація та підтримка – фінансова, психологічна, реабілітаційна. Нам потрібно не допускати вигорання. Зараз ми домовляємося з партнерськими УМСА з інших країн, щоб робити ці програми комплексними і давати можливість активістам змогу переключитися.
Чого не вистачає організації з огляду на нові виклики?
– Нового типу партнерства. Раніше ми працювали на збереження культурної спадщини та розвиток високої української культури, акцентували на культурні партнерства. Зараз частина напрацювань перепрофільована, а частина – перекладена на час «після перемоги». Ми перетворилися на організацію, яка допомагає зберігати життя і нам потрібно більше партнерів, які допоможуть забезпечувати життєдіяльність усіх ініціатив, які ми запустили і реалізовуємо. Ми напрацьовуємо і формуємо нову розширену мережу, але це час, а час в Україні зараз має дуже високу ціну у людських життях. Також не вистачає ресурсної підтримки – професійного штату, який може виконувати завдання по конкретних задачах і не тільки на волонтерських засадах.
Що тебе мотивує працювати у такому режимі, відмовитися від звичних речей і перепрофілювати повністю свою діяльність?
– Доки війна треба протистояти. Мотивація від того, що по-іншому не можна. Вірю в те, що Україна при всіх складностях зараз має вікно можливостей. І в цьому вікні можливостей важливо підтримати людей, які його бачать і які працюють над втіленням ідей та ініціатив, які якісно змінюють нашу державу. Україна мала досвід вікна можливостей під час Майдану, коли громадяни вистояли за право на себе, своє життя і цінність довіри. Зараз йде війна за право бути і ми маємо посилювати ініціативи волонтерів, і всіх, хто бере на себе відповідальність мати це право і стояти за нього.
Про що ти мрієш?
– Я мрію про те, щоб Україна вступила в ЄС. Мрію про розширення горизонтів, які є в Україні. Я мрію про те, щоб ми мали резиденції в різних куточках Європи, щоб на рівні презентувати проекти і обмінюватися з тими, хто в Європі. Я мрію про такий європейський вектор розвитку в Україні, щоб вибору того, чим займатися, як займатися і що є було набагато більше.