Світлана – акторка Чернігівського обласного академічного музично-драматичного театру ім.Т.Шевченка, дружина військового (до 24 лютого її чоловік був режисером, але зараз захищає Україну) та молода мама.

Світлана народилася у Львові, багато років жила у Чернігові і зараз, у зв’язку з війною, знову повернулася до Львова.

Оскільки Світлана – молода мама, то ми розмовляємо з у вільному форматі – я запитую, а Світлана відповідає голосовими чи текстовими повідомленнями. Іноді – коли колише дитину, іноді – коли йде вулицею. Іноді вона встигає відповісти на ще не задані питання.

Я попросила Світлану розповісти про себе, про можливості та роль мистецтва під час війни та про проект «Коло Раю» – унікальну різдвяну українську коляду, яка була народжена під керівництвом Уляни Горбачевської та об’єднала в собі абсолютно різних творців з усієї України: професійних музикантів різних жанрів та аматорів, дітей та дорослих.

  – Світлана, а як ви познайомилися з Уляною і як ти потрапила до проекту?

  – Особисто ми познайомилися 2020 року на майстер-класі, який вела Уляна. Я давно стежила за її діяльністю та хотіла потрапити до неї на навчання. Уляна дуже сильно вплинула на мене, з її підходом до пісні, з її системою пошуку та розвитку власного голосу. Після цього інтенсиву я дуже хотіла знову потрапити до неї на навчання, але в мене постійно не виходило.

З того часу і до початку повномасштабної війни попрацювати разом не вийшло. Світлана розповідає, що Уляна запрошувала її на останній передвоєнний майстер-клас, але вона не поїхала, тому що була вагітна та наближався термін пологів. Вже тоді з’явилося відчуття, що з пологами буде непросто. У результаті так і вийшло: до пологового будинку довелося їхати прямо з бомбосховища.

На дорозі, якою вони з чоловіком і колегою їхали до пологового, стояв танк. Зараз Світлана сміється: чоловік із колегою вибігли з машини та махали танку, щоб він пропустив машину. Каже – руками хотіли посунути танк, бо дружина народжує.

А довкола пологового будинку все горіло – той район постійно обстрілювали. Тоді виявилося, що це були лише вісники пологів. Світлані разом із чоловіком довелося рятуватися та під обстрілами виїжджати з Чернігова: ця дорога зайняла 4 доби.

Нове життя Світлана подарувала цьому світу вже у Львові.

  – У Львові ми знову зустрілися з Уляною, я вже була з дитиною на руках. Ми поговорили і Уляна запропонувала приєднатися до проекту. Оскільки я не збиралася йти в декрет, то відразу погодилася. У мене до цього часто виникало відчуття, що нам ще доведеться працювати разом. Мені здається, що нас так звела доля. Я взагалі думаю, що цей проект не лише для мене, а й для всіх учасників – доленосна штука, щодо впливу на подальше життя та творчість.

Для мене участь у цьому проекті – рятувальний жилет. Зараз як ніколи актуально займатися цим: і з погляду користі суспільству, і з погляду власного психологічного порятунку. Адже ти можеш виспівати різні речі, свою душу: те, чим вона болить, або навпаки те, чим хоче поділитися.

Українська автентична пісня має певну енергетику, і вона життєдайна. Це основа, фундамент на якій стоїть наша нація.

  – А як відреагувала на події твоя творча частина? Адже люди творчих професій – це люди, які завжди тонко відчувають. У багатьох акторів, музикантів, художників із початком війни творча частина «відключилася», не витримавши емоційного навантаження. А у багатьох навпаки – активізувалася. Як у тебе?

 

  – Творча частина… Я думаю як і у багатьох: постало питання, а навіщо ти взагалі у всьому цьому? Враховуючи всі обставини та події, які з нами відбуваються. Мимоволі починаєш запитувати себе «Хто я в мистецтві?» і навіщо?”. Історично склалося, що різні пертурбації впливають на творчих людей та народжуються нові форми, нове світовідчуття і навіть суспільство відчуття. Трагічні події завжди народжують нові форми мистецтва.  Я продовжую стежити за тим, що відбувається в Україні в театральній сфері: багато хто почав шукати нові форми. Це дуже важливо. Водночас залишаються ті, хто продовжує працювати «за накатаною», займаючись мистецтвом, відірваним від сьогоднішньої реальності. Я думаю, що творчість не повинна бути відірваною від життя. Коли бачиш це, то починаєш думати: «Навіщо це все? Навіщо витрачати своє життя незрозуміло на що?» У нас може зовсім не бути часу, щоб жувати соплі. І ти можеш спробувати зробити щось варте, або залишитися спостерігачем.

Я – акторка, і для мене «театр» просто як розвага/відволікання – ніколи не був справжнім театром. Я не вважаю, що людина має ходити до театру саме розслаблятися. Я не говорю, що ти маєш вийти з театру і записатися на прийом до психолога. Хоча насправді це було б фантастичним впливом: якби людина подивилася виставу і вирішила, що їй треба до фахівця. Тому що зараз усі ми травмовані, всі ми робимо помилки і впливаємо на долю один одного. По суті актори – теж психологи, адже ми розуміємо ролі, ми вникаємо у біографії персонажів, намагаємося зрозуміти природу їхньої поведінки та вибудовуємо взаємини на сцені.

Відповідаючи питанням про творчість під час війни Світлана торкається теми жанрів. Нині нерідко звучить думка, що комедії «не на часі».

  – Говорити, що зараз не час для комедії – неправильно. Комедії не мають бути зараз на першому місці,ніби,нічого не сталось. Але наші вороги саме цього й хочуть: щоб ми тільки плакали та перебували у постійному стані зневіри. Всьому може бути місце. Важливо як і чому? Кожен зараз по-своєму відповідає на ці питання. Але відповідь не має бути відірваною від реалій обставин життя в яких ми всі перебуваємо. Бо мистецтво є ґрунтом для рефлексій та може бути інструментом зцілення.

  – А як ти сама себе зараз відчуваєш у мистецтві?

  – Як я почуваю себе в цьому… Ох. Материнство внесло свої корективи: ймовірно, зараз я не можу реалізуватися саме так, як би хотіла. Але творча частина у мене не вимкнулася. Вона поранена, як і у багатьох, проте душа прагне навіть не знайти спокій, а можливість щось дати світові. Іноді мені доводиться боротися з апатією: постійні переживання і за мого чоловіка, і за наших військових загалом впливають. 

Але ми маємо триматися всупереч усьому – жити повним життям; не дати ворогові відібрати в нас радість, життєлюбність, прагнення до життя. А творчість може дати зцілення і творцю, і глядачеві/слухачеві.

«Коло Раю» у тому числі проект про життя та зцілення. Цей проект взагалі дуже життєдайна штука.

  – Культурні інструменти – це теж зброя, причому найпотужніша.

– Так, це потужна зброя. А ще ми несемо відповідальність за те, що ми робимо. За те, який вплив відбувається і може відбутися на потенційного глядача.

 – А як ти відчуваєш саме “Коло Раю”? Адже це різдвяна історія, саме по собі свято сповнене смислами, а вже Різдво під час війни… Таких смислів у нашому житті ще не було, як мені здається.

 – Не вперше коляда лунає коли нас як націю хочуть знищити. Це щит. Це наше неповторне і сильне. Для мене це світло в темні часи. Буквально і не буквально. Зараз і пращури і нащадки – всі спостерігають за нами. За нами всіма в цей непростий час. Бо ця війна століттями триває. І саме зараз пора поставити крапку в нав’язаній чужій культурі, мові та загалом в нав’язаному світосприйнятті. За нашими плечима дихають знищені, закатовані, загублені душі. Перед нашим обличчям боротьба. За те, що в наших руках. Це наше майбутнє. Зокрема, наші діти. Ми маємо стати потужним оберегами для них.

 – Розкажи будь ласка трохи про те, як ти бачиш розвиток української культури найближчим часом?  Зараз справді відбуваються фундаментальні зміни: як у країні, так і на світовій арені.

 – Війна посилила інформування про нас в світі. Наші актори зараз мають можливість працювати в різних європейських виставах,  режисери ставлять вистави за кордоном. Тема переважно одна – про те, хто ми є зараз і ким ми були завжди. І ці роботи є мегаважливі. Бо поки ми чекали, сусідня країна вже давно напрацювала собі потрібну картинку… Тому часом тепер так важко донести до певних світових аудиторій хто ми і про що наша боротьба. Зараз як ніколи не можна бути байдужим і закривати очі. Тут робота як  в сім’ї. Кожен має внести свою працю в будову взаємовідносин і “нас” надалі. Жодних відмовок про “так зручніше, не розумію, це ж лише книга, музика” тощо. З іншої сторони потрібна лагідність. Як би важко вона не давалась. Історично так склалось: що маємо те, що маємо. Але мусимо нарешті це спинити. Інакше доведеться вже нашим дітям боронити землю і все, що стосується українськості як такої. Ми ці діти зараз.

Отже, щодо розвитку… Попри всю важкість буття і непевності майбуття, певна, народяться нові форми. Трагічні події, на жаль, але так і є.  відкривають нові можливості висловлювань. Нас бачать як сильну націю. Бо так і є. Зокрема, те, що стосується власних геніїв – у нас їх неймовірна кількість. На жаль, більшість в свій час було розстріляно. І цього ми теж ніколи не маємо пробачити! Наше завдання вистояти і показувати нас з тим автентичним багажем скарбів, який ми маємо.

А це якраз і є наша коляда!