текст Олександри Сорокопуд

Коли ти належиш до світового молодіжного руху, то, начебто, інновації постійно та повсюдно собі трапляються. Треба лише вcтигати їх відстежувати та адаптовувати до місцевих умов. Чи й справді це так? Якщо так, які саме процеси рефлексії та оцінки ми задіюємо, щоб відстежити та описати інновації і чи ділимось ми ними? По відповіді на ці та інші питання я поїхала на Табір інноваційних програм 2018 від Світового Альянсу YMCA. Нас гостинно привітали у Женеві, де мальовничий старий будиночок стереже архіви YMCA у своєму підвалі та зберігає трохи вільного місця під дахом для нових мрій.

Звісно, якщо ми хочемо інновацій, то маємо навчитись не боятись їх втілювати. 25 років тому YMCA в Україні не було, аж раптом групи волонтерів почали її створювати у різних куточках країни. Тоді окремі осередки об’єднались у національну мережу та розвинули міжнародне партнерство. Чи були ці процеси інноваційними? Чи інновації прийшли пізніше, коли у різних програмах відкрився простір для розвитку ідей та втілення мрій? Щоб відповісти, відштовхнемось від того, що таке інновація.

«Присвятіть хвилину часу, щоб оцінити свою компанію за шкалою від одного до десяти. Спочатку щодо її спроможності генерувати ідеї, а тоді – щодо спроможності їх втілити. Кожного разу, коли ми робимо цю вправу з керівниками компаній, вони доволі високо оцінюють свої організації на рівні ідей. Ставлять, скажімо, сім чи вісім. Але – дуже низько оцінюють можливості їх впровадження. Зазвичай, один чи два».

Віджай Говіндараян, Кріс Трімбл “По інший бік інновацій. Розв’язуючи проблему впровадження”

Актори театру ім. Леся Курбаса Наталя Рибка Пархоменко та Олег Стефан сказали, що вони відкриті до участі в проектах, які мають поруч з творчим об’ємний соціальний компонент. На другому колі проекту з театру до команди приєднався Андрій Водичев. «Крим СОС» на чолі з Алімом Алієвим та Халілом Халіловим, Благодійний фонд «Конкорді» на чолі з Наталією Іжицькою та Мар’яною Жураковською, «Ра Центр», очолюваний ветеранами, та YMCA Львова сформували мережу для спільної роботи. Методологічною основою для роботи став підхід Леся Курбаса. Проект був відкритим експериментом, структура якого виростала з процесів творення.

«Що буде у фіналі? Чи є у нас тема, ролі, сценарій?», – мені було складно робити класичний дизайн експериментальному проекту і пояснювати донорам нетипові складові.

«Хіба у житті це відомо наперед? Ні, ми не можемо задавати ці речі, вони мають народитись у людей самі. З того, що вони хочуть сказати, з того, в чому ми будемо існувати. Вам треба буде довіритись», – Олег з Наталею надіслали програму для тренінгів. Нам довелось навчитись довіряти одне-одному до того, як ми запропонували нам довіритись нашим учасникам та учасницям.

Отже, базуючись на живій роботі з цінностями, ми створили інструменти, які допомагали переселенцям в процесі інтеграції. У нас з’явились надійні донори (УВКБ ООН, Мальтійська служба допомоги в Україні та YMCA Калгарі).

Формула не вміщає почуттів та досвідів, які проект акумулював. Разом ми створили безпечний простір щоб помовчати, поплакати та виявити у мистецьких формах події нового життя, структури нової реальності.

«Коли я приїхала до Львова два роки тому, всі були такими привітними, дуже допомагали. Пройшло небагато часу, і я відчула, що зовсім самотня і всім байдуже до того, що у мене в житті. Будучи гостинним, львівське середовище залишається дуже закритим і легкого шляху стати місцевими не існує. Цей проект – як ковток чистого повітря, що допомагає мені дихати знову», –  Рената, учасниця проекту.

У проекті «Лабіринт» (2015) ми мали запам’ятати 365 кроків і зробити їх разом. Інколи ми зупинялись, щоб поспівати або почитати вірші. Без розмов, без ролей, без драматичних подій. Лише кроки і спів. Та музика, що мала свої теми: ми йшли крізь місто, ліс, війну, пустелю та воду. Ми всі прийшли додому, то було спільне відчуття, незалежно від того, де чий дім був.

«Я не пройду всі ті кроки, не запамятаю шлях».

«Я зустрілась зі всіма своїми страхами у тому Лабіринті».

«Ми як ті люди, яких Мойсей водив по пустелі».

Ми планували один відкритий перформанс, а тоді їх було аж чотири. Ми поїхали у маленькі містечка і ходили Лабіринт там. Тоді вирішили продовжити проект.

«Це проект, який не може існувати без любові. Одного дня ми попросили учасників написати монологи. Вони почали їх читати і я не знала, де подіти очі щоб не плакати. То були дуже сильні, потужні моменти, психодраматичні тренінги, глибокі і чесні. Я питала: «Для кого ці моменти – для них, чи для нас?». Тоді ми зробили документальні відео з цих монологів і показали їх перед перформансом», – Наталя Рибка Пархоменко, тренерка проекту.

Під час одного з тренінгів для «21 Naked voice» (2016) учасники та учасниці мали існувати у просторі театру і шукати маму.

«Мамо!»

То була найчуттєвіша мить у навчанні. Де моя мама? Чи вона досі в сірій зоні? Чи ми побачимось знову? Чи вона жива? Може, вона вдома і робить вечерю як завжди, але ми так давно не бачились. Коли востаннє ми говорили серцями? Кожен мав історію, яка токала дуже глибоко. То був момент, в якому ми всі були голими і чесними.

У результаті ми створили українську команду, що була готова до міжнародних мандрів. У співпраці з YMCA Литви ми зробили короткий п’ятиденний навчальний модуль і створили короткометражний фільм «Голоси свободи» (2018). Там ми осмислювали «спадок» радянського минулого і знаходили нові точки дотику між собою.

Запросивши ветеранів до участі в «21. Naked voice», ми відкрили для себе дві речі:

1. Ветерани та переселенці не дуже добре поєднуються в одну цільову групу. Обидві групи хочуть почати нове життя, а спільна ініціатива означає, що своєю присутністю вони нагадуватимуть одне одному про травматичне минуле. Ветерани масово відмовились від участі у проекті.

2. Ми не маємо шансів створити добрий проект для ветеранів, але все ж можемо досягти успіху, якщо будемо робити проект спільно з ветеранами.

«Ми не піддослідні мишки і не хочемо потрапити під гіперопіку терапевтів. Якщо ви надумали собі нас врятувати, то краще, якщо ви цього не будете робити».

Довіри було не достатньо, ми мали спільно подбати про те, щоб бути чесними.

«Може, у вас є ідеї щодо того, якими можуть бути спільні проекти».

«Можемо запросити тих самих тренерів і створити вуличну виставу. І ще ми хочемо зробити велику дерев’яну маріонетку. Досвіду роботи з деревом не багато, та це буде весело».

Пошук донорів під проект не був веселою забавою. Проект реабілітації ветеранів шляхом театральних тренінгів та виготовлення дерев’яної маріонетки видавався трохи дивним. Попереднього досвіду та доказів, що він спрацює, у нас не було. Через рік пошуку, коли ми вже перестали сподіватись на донорську підтримку, ми її таки отримали – нашими донорами стали Програма демократичних грантів Посольства США в Україні.

«Моя донечка попросила у мене ляльку. Я пішов на війну і усвідомив, наскільки важливо дотримуватись даних обіцянок. Почав з найважливішої – тої, що я дав дочці. Побратими підтримали мене, лялька буде така велика, що усі діти зможуть з нею бавитись», – Назар Витрикуш, ветеран.

«На війні ми зрозуміли, що не варто відкладати мрії на завтра, бо завтра може не бути», –  Юрко Вовкогон, ветеран.

Дерев’янко з друзями зробили вечірку під відкритим небом на Старий Новий Рік 14 січня 2018. Зараз він мріє отримати велосипед та зробити ще трохи добрих справ. Дерев’янко досить великий, та це не перешкода для мандрів –  він хоче відвідати партнерські організації у Лондоні, Орхусі та Неваді.

На Табір програмних інновацій я приїхала з успішними історіями, не дуже успішними історіями, інноваційним проектом та пропозиціями партнерства. Пакуючи валізку, я була в очікуванні отримати відповіді на питання:

• Де ми є, як глобальна мережа, у аспекті інновацій?
• Чи наші інновації мають точки перетину з тими, які впроваджують рухи в інших країнах?
• Що ми можемо робити разом і чи ми спроможні на спільні ініціативи?

«Обмеження для інновацій у великих організаціях не мають прямого зв’язку з творчістю чи з технологіями. Вони напряму залежать від спроможності менеджменту їх впроваджувати».

Рей Стата, засновник та голова правління у Analog Devices

У пошуках відповідей на ці та інші питання ми вирушили з Женеви до гірського містечка Лейсин. Кожного ранку гори творили такі неймовірні перетворення зі світлом та небом, що навіть ті, хто тримає свою уяву міцно на прив’язі, тут поринали з головою в творення ідей та образів. Енді Девіс та Ромуло Дантас зі Світового Альянсу YMCA допомогли нам з орієнтацією в проекті та вибором напрямку роботи.

YMCA міста Ванкувер у співпраці з місцевим урядом впроваджують програму майндфулнесу для молоді. Може і нам варто більше робити саме у цьому керунку?

На таборі ми отримали натхнення та дізнались про методологію, опрацювали варіанти масштабування програми у наші країни та організації. Наша тренерка, Сара, ділилась досвідом і допомагала групі отримати свої практичні результати, не тільки зрозуміти, але й відчути програму. У своїх планах я вже уявляла, як Сара приїде до Львова і проведе навчання з випускниками нашої «Школи Лідерів». Щоб зробити це самостійно, я маю обрати напарницю чи напарника та пройти підготовку щодо того, як презентувати кожну з тем у програмі загальною тривалістю у шість тижнів. Було б гарно повчитись у Ванкувері. Буде більш реально знайти місцеві альтернативи. Я повернулась наповненою, з розширеною перспективою щодо впровадження спільних програм.

У Львові я усвідомила, що ми будемо рухатись вперед, просто на своїй швидкості. Я отримала згоду двох терапевтів зробити з нами пілот по майндфулнесу для місцевої молоді. Молоді ця ідея сподобалась. Зараз ми у пошуку коштів на пілотний проект. Ми сподіваємось почати до Нового року і поділитись результатами з колегами з Ванкувера. Ми також готові ділитись навчальними модулями з арт-терапії із новими соціальними групами, що утворились через конфлікти.

На цьому етапі хочу подякувати Світовому Альянсу за чудову нагоду, друзям по навчанню за відкритий обмін та чудовій Швейцарії за миті миру і спокою…