Чотири покоління жінок моєї родини говорять про мир
Що для нас мир?
Я спитала у доньки, їй 6 років. Вона сказала, що мир настане, коли від нас «відчепляться росіяни». А для цього треба (на її думку) щоб ми їх «остаточно перемогли».
Я спитала у бабусі, їй 75. Вона сказала, що мир буде, коли «не будуть вибухати снаряди, не буде повітряних тривог, і українські солдати перестануть гинути».
Я спитала у мами, їй 54. Мама сказала, що мир для неї настане тільки після «повної капітуляції ворога».
Мені 34. Для мене мир настане тоді, коли я перестану боятися, що війна забере тих, кого я люблю.
Бо те, що щось станеться зі мною, мене вже не лякає. І це мабуть теж не дуже здОрово.
А от всі ці мої однокласники, подруги, кохані, просто прекрасні люди, яких я мала щастя стільки спізнати за життя – вони всі по-своєму божевільні (у хорошому сенсі цього слова!), і вони здебільшого під загрозою.
Уже нікого не лишилося, хто би когось не поховав.
Я мала би знайомитися з ними на концертах, пити пиво літніми вечорами на річці, сперечатися на інтелектуальні теми на роботі. Ми не мали би бачитися на цвинтарях частіше, ніж на фестивалях.
Я веду дитину в перший клас, і вибираю школу за наявністю укриття на випадок бомбардування.
«Коли смерть надто близько, трішки інакше виглядають базові поняття», – каже моя подруга, яка побула на фронті ще до того, як цю війну врешті назвали війною.
«Та вони так само виглядають, просто коли вони є не під загрозою, ти навіть подумати не можеш, що все оце у тебе можна так просто відняти», – відповідаю я.
Мене назвали на честь моєї прабаби. Вона втекла на фронт у 17 років. Легендарна жінка і взірець у моїй сім’ї. Дід, її зять, коли я цікавилася родинною історією, любив повторювати наче між іншим: як добре, що ваша доля не попала на двадцяті-тридцяті роки. Його батько мав 11 років у 1933, вони жили над Дніпром на Полтавщині. Прадіда я не застала в живих. Діда мого вже теж понад десять років немає.
Українські жінки добре вміють давати собі раду – сплав традиційної культури і радянської ідеології зробив нас кріпко раненими, але феноменально живучими. Ми вміємо відвоювати життя у смерті не далі як на відстані другого покоління – і я дуже хочу, щоб більше такої потреби не було. Моя донька вміє добиватися свого без застосування сили, і просто бути собою, бо досі вона має таку розкіш. Саме це відбиралося в нас щоразу; і замість цього будувалися подвійні стандарти, у яких росли напруга, невдоволення, ресентимент, пасивна (а потім й активна) агресія. Українські чоловіки покоління Незалежності вже зроблені з іншого тіста; з ними було вже не страшно народжувати дітей. А тепер їх найбільше молотить велика війна.
І для того, щоб я повірила в мир, авторитарна «імперія», яка століттями вбивала тут найбільш проактивних, забирала їжу у найщедріших, корумпувала всі інституції – і всі її довгі щупальця, явні і приховані механізми, мають бути викорчовані і деструктуризовані. Бо інакше це не буде перемога. Щоб тепер уже справді – більше ніколи знов.
Євгенія Нестерович – менеджерка культури, критикиня
Ініціатива впроваджується в рамках проєкту «Посилення спроможностей жіночої мережі волонтерок у Львівській області» (#ВолонтеркиЛьвів) за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF).
WPHF – це гнучкий і швидкий інструмент фінансування, який підтримує якісні заходи, спрямовані на підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використовування ключових можливостей миробудівництва.
* Ця публікація підготована за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй.