Живиця
якогось дня закінчиться війна
і ми усі нарешті заживемо
(о як ми всі нарешті заживемо!)
затягнемось як рани, відростемо
як культі ніг і рук, як та очна
порожня яма, де навіки темно.
покличемо загиблих. поіменно.
і всі прийдуть. і будуть так дивиться,
аж стигнутиме кров, немов живиця…
а поки що тримайся за живе
коріння глоду (глід лікує серце),
бо тільки серце уміщає все це,
а розум – відмовляється й не йме…
ПОЧУТТЯ ПРОВИНИ
та, що тебе виносила на своєму плечі
так, як виносить море все, що впаде за борт
та, що тебе приводила в себе якось вночі,
дихаючи за тебе методом рот у рот
та, що її назвати бракне жіночих імен
та, що її кохати мужності не вистача
карму твою латала, танцюючи як кармен
– нетля на голці музики, пучка духу, дівча
під чорним її піднебінням, за гострим її язиком
макова квітка рани, облетіла дочасно
той, що дає нам тіло (зви його – м’ясником)
грає тобі на нервах оманливу фугу щастя
ловить на соломину (каже що рятівну),
ламає тебе на сотні безнадійних уламків
і доки ти спиш як мертвий – він списує на війну
всіх тих, що вона не винесла з-під обстрілів, мін і танків
* * *
десь посеред війни і смерті з кимось стається любов
як несподівана дорожня пригода, як напад болю,
як спазм серцевого м’яза триматися за когось
він, що довіз трьохсотого до найближчого стабпункту
вона, що трапилася на зворотному шляху, розчахнута,
як дорожня Біблія на випадковій сторінці
як дорожня Біблія у такому твердому окладі самозахисту,
що нею можна вбити, якщо добряче замахнутися
і він читає вголос із того місця, яке відкрилося:
глава така-то стих такий, увірувавши водночассі
з губ її зчитує спрагу гострішу від небезпечного леза,
нею можна голитися щоранку,
нею можна впиватися щовечора,
ранитися і ранитися
жінко неминуча, чоловіче неуникний, болю нестерпний,
що злютовує воєдино тут і зараз, віднині й довіку,
псалом п’ятдесятий над ними, яким не до читання,
псалом п’ятнадцятий над ними, якими світ цей тримається купи
ти бачиш Господи, все, що могло б трапитися із ними далі,
розгортатися в нескінченність, продовжуватися в майбутнє
хвилясті лінії її непокірного волосся, смуги світла на їхніх тілах,
скупих на випуклості, їхні майбутні форми в усіх наступних поколіннях,
не вдавай, що не бачиш
бо навіть вона бачить сліди їхніх ніг на морському піску,
що то сходяться, то розходяться, то сплітаються
і якусь гомінку зграйку думок своїх, як могло би бути,
стріпує нетерплячим рухом плеча,
і він згадує, як колись малим у прибережних корчах,
замружившись усередині від страху впіймати не те,
пірнав руками в намул і виймав звинне тіло в’юна,
і хвалився батькові й мамі. і мама такими ж очима,
як у неї зараз, дивилась на нього, ніби йому
все в житті вдалося: повернутись, вціліти,
прожити в любові і щасті, повторитися в дітях
і коли вони потім вийдуть поодинці на берег, кожне на свій,
а їхні ангели-охоронці розлетяться в різні боки,
відводячи очі, вдаючи, що нічого такого не трапилося,
Господи, не май їм за гріх,
дозволь їм іще зустрітися – на цьому чи на тому світі,
в одній із твоїх реальностей,
де любов, попри все, стається і не перестає
стається і не перестає
Галина Крук – письменниця, літературознавиця
Ініціатива впроваджується в рамках проєкту «Посилення спроможностей жіночої мережі волонтерок у Львівській області» (#ВолонтеркиЛьвів) за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF).
WPHF – це гнучкий і швидкий інструмент фінансування, який підтримує якісні заходи, спрямовані на підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використовування ключових можливостей миробудівництва.
* Ця публікація підготована за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй.