Десятирічний Марафон, забіг довжиною в нашу молодість і перекроєне щастя, марафон, який вгризся в наші долі і відібрав безпеку наших дітей, багато з яких народилися у війні, граються, ростуть, вчаться, закохуються у війні… І ми тільки мріємо, аби вони повільніше дорослішали і не вдягнули броню, як стануть повнолітніми.
Мені би хотілося знати дедлайн цього Марафону, фініш – день, чи тиждень, коли завершуються усі проекти і операції і ти видихаєш. В мене так з книжками: пишеш нонстопом, не спиш, не завжди їсиш, віддаєш усі сили, але маєш дедлайн. Він іноді затягується, редактор “закриває очі” і я здаю на 2 тижні пізніше. І я люблю ці дедлайни, вони дають якусь гарантію впевненості і маленької суперлокальної, але безсумнівної перемоги. Якби так можна було з війною… Говорила з вояками про це і вони одноголосно кажуть, що зарядилися б з усіх сил і відпахали два, три, п’ять чи навіть десять років, але знаючи дедлайн, нехай навіть із похибкою у ті два-три тижні.
А дедлайну нема, і не буде. Я от не маю впевненості, що воювати довелося лише чоловікові, чи доведеться ще й синові? Йому не 16, йому 6… Та я іноді навіть боюся цієї перемоги. Бо вона щодня когось забирає, даючи надію, що це “в ім’я перемоги” і голосно проговорюючи “Герої не вмирають”. Вмирають! І я не знаю, скількох війна ще забере.
А після неї, ті, хто не ввійде в перелік “загинув в ім’я перемоги”, із зазначенням прізвища і назви підрозділу, чекатиме болюче повернення. Для кожного – інше. І хто дійсно чесно воював, вони мовчатимуть, як переважно мовчали “кіборги” із ДАПу чи “сталеві” з Азовсталі. Вони не ходитимуть по формі, не чіплятимуть шевронів переможців, вони будуть намагатися встигнути пожити. Встигнути, бо пішовши двадцятип’ятирічними на війну, вони ризикують повернутися з неї у сорок чи п’ятдесят. І часу жити буде так мало….
Перемога – то ж не тільки про відбиті і звільнені території, точно не про повідомлення в ефірі – “Перемога. Росія капітулює”, не про синьо-жовту фану над Москвою. Перемога – то про наші голови. Хтось же прочитає про перемогу в Телеграмі і втішиться, з’їздить на море, купить нову машину. А для когось це – робота над стиранням з пам’яті лютого трешняка, в якому ти жив до цього…
Про відірвану ногу друга; про пряме влучання з танка в голову побратима; про те, як ти накладав собі турнікет, а стиснути як слід не міг, бо не мав сили; про те, як згасала на очах дитина в Бахмуті; про недокурену цигарку, після якої ти взагалі кинув курити; про ще теплу ногу вже мертвого офіцера, за яку ти тримався і за чиїм тілом ховався; про бабусю, яку ти хотів вивезти із зони бойових дій, а в неї влучила міна на твоїх очах; про те, як відкопав друга, в якого ще смикалася нога і ти видирав собі нігті, розкидуючи землю, щоб витягнути; про черешню, яку ти щодня бачив з окопа, але не зміг покуштувати, бо на ній висіли чиїсь нутрощі; про покинутих “триста”, яких ти не подужав на собі винести; про оточення і повідомлення комбата “зайняти кругову оборону”, а то взагалі твій перший бій; про те, як не зміг піти в туалет, бо стрілянина не припинялася всю добу; про полон, коли ти нічого кращого не придумав, ніж “бикувати” до рускіх десантників в співвідношенні один до десяти; про струм в тюрмах окупантів, як щоденний “ритуал”; про стогони в сусідніх камерах; про зґвалтовану дівчинку, якій довелося зробити аборт, бо дитину від кацапа вона зненавидить; про пораненого ворога, якого ти хотів, але не зміг добити… залишаться злість і образа – на окупантів, на тих, хто втік закарпатськими лісами, на цивільних, яким хотілося потужнішого контрнаступу, на всіх, хто “не народився для війни”, на тиловика, який тебе мобілізував, а сам залишився в охороні військкомату, на комбата, який спалив волонтерську машину, злість на пса, який оскаженів після контузії і вкусив тебе, на місцевого, який підсипав отрути в банку з компотом… багато образ, болю і злості.
З тим багажем емоцій непросто буде після оголошення Перемоги сісти в літак і полетіти на «ол інклюзів» в Єгипет. Але попри той багаж, ти згадаєш про прапори дорогою звільнення і людей, які відкопували стяги на своїх подвір’ях і закинувши за спину, видирали на городі квіти, аби кинути із вдячністю на наші машини. Згадаєш про місцевих мисливців з обрізами, які розстрілювали ворожу техніку, згадаєш смачні пиріжки бабусі з Херсонщини, гарячий борщ жінки з Ізюму, і про здані місцевою перукаркою ворожі позиції. І тоді ти захочеш жити і темпи будуть більшими і прожити захочеться більше, і встигнути…
Головне – встигнути…
Тому я так фанатично хочу цієї перемоги, щоб ті, які виживуть, встигли пожити…
Ірина Вовк – воєнна кореспондентка
Ініціатива впроваджується в рамках проєкту «Посилення спроможностей жіночої мережі волонтерок у Львівській області» (#ВолонтеркиЛьвів) за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF).
WPHF – це гнучкий і швидкий інструмент фінансування, який підтримує якісні заходи, спрямовані на підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використовування ключових можливостей миробудівництва.
* Ця публікація підготована за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй.