Привіт! Я Леся і мені 30 років. Я – менеджер з комунікацій та SMM YMCA Lviv.
Я народилася і свої перші 20 років прожила у Білорусі. Коли мені виповнилося 18, я почала їздити до Києва, до Одеси, Дніпра – у гості до друзів. У 20 років вирішила переїхати до України – вступити до Одеської Будівельної Академії. Ще до моменту переїзду найближчі мої друзі та особисте життя – все це вже було в Україні. Україна стала моїм домом. До 24 лютого я вже 10 років жила та працювала в Одесі.
Останні три роки я була співвласником та шеф-кондитером пряничної майстерні Ururur.sweetgifts, де ми з командою створювали унікальні десерти та пряники ручної роботи. Кафе – бізнес мрії, улюблена справа для улюбленого міста біля моря з його особливим колоритом…
О 4.30 ранку 24 лютого звичне життя зламалося: почалася повномасштабна війна. Як не дивно, липкий страх, який переслідував мене протягом попередніх місяців, зник – найгірше вже трапилося, настав час діяти.
Протягом 10 хвилин ми з хлопцем вирішили виїхати з міста – у нас є тяжкохворий родич, якого необхідно було вивезти на випадок, якщо в місті почнуться бої.
Документи, гроші, кішка, кілька теплих речей – ми стрибнули до машини та поїхали до Львова. Дивом пощастило знайти квартиру – з урахуванням того, що з нами була хвора людина, це було критично.
Але не можна було просто сидіти на місці. Почався пошук – де і чим я можу бути корисною? Так я стала волонтером Студентське Братство.
С часом родича вдалося вивести за кордон до інших родичів. Друзі навперебій радили мені виїхати – війна не справа для дівчини-кондитера. Але від початку я чітко вирішила, що саме в Україні моє місце. Це мій дім, я не можу і не хочу його кидати. Я маю зробити так, щоб дім знову став затишним для всіх його мешканців.
Саме у Львові у волонтерському офісі я зрозуміла, чим я можу бути максимально корисною.
У мене вже був великий досвід роботи керівника та організатора різних процесів, а також досвід роботи у благодійності. Але довелося розбиратися у сферах, з якими я була зовсім не пов’язана: медицина та військова справа. Я пройшла кілька тренінгів із тактичної медицини, щоб розуміти, як працювати з постачанням для військових медиків. Адже в цьому випадку ціна помилки – це людські життя.
Тепер я знаю, яка броня потрібна нашим захисникам, як шукати відповідну амуніцію для людей, які перебувають на передовій, розумію як працювати з постачанням медицини.
Разом із подругою-психологом ми абсолютно несподівано для себе змогли організувати кілька великих відправлень предметів медичного призначення до прифронтових лікарень.
Тепер я знаю як за кілька годин не маючи фінансових резервів дістати дрон, генератор, тепловізор та інше, інше, інше… Навіть якщо цього немає в країні.
Це можливо тільки завдяки тому, що я працюю з неймовірними людьми, готовими працювати цілодобово заради нашої спільної мети.
Це робота, яка вимагає миттєво адаптуватися до ситуації будь-якої складності та вміти працювати в кризових умовах. Я встигла побути вантажником, сортувальником, логістом, кризовим менеджером, комунікатором, медіатором і Бог знає ким ще.
Нині я вже звикла до нового життя. Окрім волонтерства, у мене є оплачувана робота в благодійній організації в команді прекрасних людей. Мені передали теплий одяг з дому – тепер я виглядаю майже як до 24 лютого. Але це тільки зовні, тому що кожна погана новина – приліт, руйнація, смерті, друзі, які не відповідають на дзвінки – стала звичною, але щоразу залишає нову рану в серці.
Життя вже ніколи не буде таким, яким було до 24 лютого.
У квартирі стоїть коробка сублімованої їжі, ліхтар, свічки, радіо та батарейки – запаси на випадок тотального блекауту.
Ми боротимемося, незважаючи ні на що. Життя завжди перемагає смерть.
Ми готові. Ми тримаємося. Ми не здаємося. Але запитання «Чому?» і «За що це сталося з нами?» залишаються без відповідей.