Богдану Зданевичу 26 років. Він львів’янин, працює юристом у компанії «Law Craft». Із серпня він як юрист приєднався до нашого проєкту з допомоги волонтерам. Він консультує волонтерів, ВПО та благодійні організації, при цьому продовжує займатися волонтерством сам. Також Богдан навчається у магістратурі.
Війна для Богдана почалася вдома, він не вірив, що почнеться повномасштабне вторгнення. Ще 23 лютого увечері він із друзями спокійно грав у футбол. З ранку прокинувся від дзвінка дівчини, яка сказала йому, що почалася війна. День понісся як снігова куля. Дзвінки родичам, друзям, знайомим…
Питання “Як ти?” з першого дня війни намертво врізалося у голову кожному українцю.
Потім – поїздка на заправку, за запасом продуктів… У перші дні ніхто не розумів, що відбувається. Увечері Богдан побачив новину про величезну кількість переселенців, які прибули до Львова. Він поїхав у центр міста – до пізньої ночі він розвозив на своєму авто людей, які втекли від війни. Наступна ніч була безсонною: гул літаків, мало інформації, поганий зв’язок…
У перші дні Богдан став донором крові, також намагався вступити до лав тероборони. У військкомат стояли величезні черги і він вирішив робити те, що добре вміє – у нього вже був досвід волонтерства, роботи із забезпечення та логістики для допомоги військовим та цивільним.
27 лютого до Богдана звернувся керівник однієї з волонтерських організацій Львова та попросив допомогти знайти водія, який погодився б відвезти гуманітарну допомогу до Києва (на той час місто було у частковому оточенні та під обстрілами). Охочих поїхати не знайшлося і 28 лютого рано-вранці Богдан уже їхав до Києва сам.
З того часу він регулярно доставляє допомогу у гарячі точки. На страх немає часу та сил: просто хтось має це зробити. І хто, як не ми?..
Богдан був одним із перших, хто привіз гуманітарну допомогу до Бучі після деокупації. Там вони з колегою віддали людям навіть бутерброди, які взяли із собою в дорогу… Богдан не любить розповідати про ці поїздки. Щоразу він повертається дуже втомленим, а потім починає працювати ще більше. Богдан не любить розповідати про ці поїздки. Щоразу він повертається дуже втомленим, а потім починає працювати ще більше.
– Чому я не зважав на роботу, сім’ю, не вирішив просто жити, а обирав волонтерство? Блін, тут очевидно – якщо не буде вільної України, то чи буду я працювати на роботі якій я хочу? Чи буде моя сім’я щасливою?
Я завжди собі говорю, якщо ти робиш щось, віддавайся на 100% – бо по іншому не буде результату. Коли почалася повномасштабна війна, я відклав все на задній план окрім інтересів країни. Всі свої заощадження, які мав – жертвував, більшість поїздок в прифронтові міста і села я зробив своєю машиною.
Після всього що я бачив… Я маю можливість, але не можу йти в ресторан і їсти там улюблений салат “Цезар” і пити лате. Я завжди відчуваю провину, я знаю, що на окупованих територіях люди вмирають з голоду. На деокупованих територіях теж часто нема чого їсти, будинки зруйновані, там немає електрики та води.
І люди звідти ніколи самі не просять допомоги. Їм незручно когось напружувати. Найчастіше вони навіть не знають, що є ті, хто хоче допомагати та що є така можливість. Навіть якщо їм не вистачає життєво необхідних речей. Коли ми привозимо гуманітарну допомогу – люди переживають, що ми надто далеко їхали, надто багато віддаємо, завжди намагаються поділитися останнім: шматком домашнього хліба, зробленого з останніх запасів борошна, напоїти чаєм.
Вони кажуть: «Ви не зобов’язані нам допомагати». Але повірте, ще й як зобов’язані, адже ці люди переживають обстріли, окупацію, фільтраційні табори… Все пізнається в порівнянні. І ось в порівнянні з ними, ми не знаємо що таке війна і вважаю, що ми, живучи у мирному місті, маючи все, найперше повинні попіклуватися про людей які пережили пекло.
Ми своими руками творимо історію України разом і лише від нас залежить наше майбутнє. Нині у всіх одна мета – перемога.
Дуже сильно піднімає дух і додає віри у нашу перемогу вдячність військових і людей, яких ми евакуювали з різних населених пунктів.
Я вірив в перемогу від першого дня і дотепер вірю.
У тилу досить легко забути, що відбувається. Іноді виникає відчуття байдужості, коли в нас немає тривоги або нічого не “прилітає”. Тут люди швидко забувають про війну, про те, що необхідно допомагати. Бували випадки, коли ми повертались із чергового “турне” (так ми називаємо наші поїздки) й бачили застілля з великою кількістю алкоголю, каляном… І ти дивишся втомленими від багатогодинного кермування очима і думаєш, чому війна для одних це допомагати, а для інших бути байдужими?
Я пішов у волонтерство ще у 2013 році, тоді мені було лише 17 років, я допомагав як і на львівському майдані, так і на майдані Незалежності у Києві. Саме Революція Гідності змінила мене, мою свідомість, після цього я вже ніколи не був байдужим до долі нашої держави.
Після Революції Гідності почалась перша фаза війни на Донбасі, з того часу я почав активно волонтерити. Пам’ятаю одного разу стояв вибір: йти готуватися до іспиту чи відвідати військових у госпіталі. Я обрав другий варіант. Іспит того разу не здав, але потім перездав.
Тоді, як і зараз, треба було приймати рішення, що важливіше. І я приймаю це рішення щодня.