У нашому проєкті допомоги волонтерам на цей момент працює 4 особи. 2-є з них ВПО. І кожен з них, окрім роботи у проєкті, також займається волонтерством.
Ми починаємо цикл коротких розповідей про цих людей.
Історії маленьких людей.
Частина 1, Василина.
Василині 21 рік. Нині вона живе та працює у Львові, у проєкті YMCA Lviv як соцпрацівник. До 27 лютого вона жила та працювала у Києві. Початок війни для неї – ніч, незрозумілі звуки за вікном та голос чоловіка «Вася, прокидайся! Війна.»
Перші кілька днів вони залишалися у місті — від обстрілів спочатку ховалися в коридорі, потім спустилися у метро. Після цього додому потрапити вже не змогли: під ранок оголосили можливість ядерної атаки і двері метро загерметизували. Вийти вдалося лише за кілька годин, поїхавши на станцію вокзальна. Там Василина з чоловіком вирішили їхати з Києва до родичів у Кропивницький, але потяги вже не ходили за розкладом.
Натовп, паніка, тиснява. Вася з чоловіком змогли сісти на єдиний евакуаційний поїзд, який їхав того дня: вони навіть не знали, куди їдуть.
Так Василина потрапила у Львів.
Як тільки Василина трохи прийшла до тями, то зайнялася волонтерством. Сидіти на місці і нічого не робити здавалося немислимим.
Вася каже, що друзі неодноразово радили тікати від війни за кордон, але на це вона має лише одну відповідь:
“Як я кину свого чоловіка?”
Пів року Василина та її чоловік займалися лише волонтерством. Волонтерство в Україні – це робота 24/7, яка ніколи не закінчується. Навіть взяти собі вихідний психологічно складно. Коли ти працюєш волонтером тут – ти завжди знаєш, що в той момент, коли ти відпочиваєш – хтось інший дуже потребує твоєї допомоги.
– Васю, а чому ти не кинула це все, і просто не пішла працювати, не спробувала повернути своє життя, яким воно було до війни?
– Я не знаю.
– А як би ти собі відповіла на це питання?
– Самій собі… Коли ти розумієш, що в тебе в Сумах сидить мати з твоїм братом і вітчимом, і ти розумієш, що 14-річна дитина має дивитися з вікна, як центральною вулицею їдуть російські танки, як вони стріляють у будинки та людей, і він повинен бігати в якусь школу, сидіти там у спортзалі в холоді, без їжі просто тому, що якісь тварюки вирішили прийти до твоєї країни… Коли мама з братом ледве встигають впхнутися у вагон поїзда, щоб виїхати в безпечне місце… Знаєш, вони бачили, як російські танки розгорнулися і стріляли просто в людей, а тим часом я сиділа і не знала, що з ними відбувається. Вони дві доби їхали до Львова, щоб опинитись у місці, де хоча б десантники не бігають вулицями. Коли приїхали сюди, вони питали: “А у вас можна купити зубну пасту? А мило? А в нас цього не було… Господи, як тут добре. Там було так страшно!”
Коли ти розумієш, що в тебе загинув однокласник – твій одноліток, і це сталося тільки тому, що хтось вирішив, що він має право прийти зі зброєю в чужу країну, бо ця країна нібито «історично належить» росії. За що вмирають люди, в чому вони винні, вони ж просто жили?
Чому наші бабусі та дідусі мають сидіти й боятися обстрілів, не маючи можливості сходити до лікаря через постійну ракетну загрозу?
Чи заслужили люди, які не змогли виїхати з окупованих територій, сидіти у зруйнованих російськими військовими будинках без тепла, світла, засобів гігієни та нормальної їжі? Чому людям доводиться кидати все своє життя: будинки, сімейні фотографії, улюблений посуд, подарований мамою, дитячі іграшки, все, що вони люблять, все своє життя, щоб виїхати в невідомість? За що?
Чому я мушу постійно переживати, що підірвуть Запорізьку АЕС та моя родина у Кропивницькому (батько, бабусі та дідусі) загине? Якщо це станеться – я ніколи не поїду додому. В мене більше не буде сім’ї.
Чим заслужили на це всі діти? У чому вони винні? У чому був винен 9-річний хлопчик, який посивів після того, як на його очах зґвалтували та вбили його матір?
У мене є зайві 20 гривень (0,5 доларів) – я скину на дрончик. У мене є сили – я піду і сама перетягаю коробки з гуманітаркою та відправлю тим, кому вона потрібна.
Вася запитує себе: Що буде, якщо я просто сидітиму, чи просто житиму як жила? Що буде, якщо нічого не робити? Що буде, якщо всі вирішать, що втомилися, досить, і не будуть нічого робити? Що станеться з усіма нами?
Я не уявляю, щоб я могла сісти та нічого не робити. Бо якщо нічого не робити – не стане нашої країни. Нас усіх не стане.
Але ми не дозволимо цьому статися.