Трилогія «Українські жінки: мисткині» у поетичній формі передає почуття українських співачок, які стали волонтерками після повномасштабного вторгнення: їхні переживання війни, намагання зібратися і творити далі, щоб підтримати своїх людей та розповісти світові як ми живемо зараз.

Три співачки (Софія Лешишак, Катерина Смірнова, Уляна Горбачевська), учасниці проєкту #ВолонтеркиЛьвів, відновлюють своє життя і повертаються до творчості, записуючи пісні на чуттєву поезію Лесі Українки, Василя Стуса та Сергія Жадана.

Окрім документації досвіду українських жінок, трилогія  має на меті також підтримати інших мисткинь, котрі переживають творчу кризу, емоційне вигорання та не можуть продовжити діяльність, якою займалися до повномасштабного вторгнення.

Фільми створені в рамках проєкту #ВолонтеркиЛьвів у співпраці організацією YMCA Lviv, компанією Ukr.Stream та студією КіноАртіль.

Відео підготовлені за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) та структури ООН Жінки в Україні. Вміст цього відео є авторською позицією, тому не обовʼязково відображає погляди Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги (WPHF) та структури ООН Жінки в Україні.

Софія Лешишак – акторка, співачка, волонтерка, співзасновниця та учасниця етногурту «YAGÓDY».

Фільм складається з двох частин: документальної оповіді та кліпу. Документальна частина – це спостереження за записом авторської пісні на вірш Лесі Українки «Грай, моя пісне» у виконанні Софії Лешишак. Запис пісні вимогливих до себе виконавців – непростий процес, та коли Софія знайде ідеальне звучання народиться. Кліп – це театральна розповідь про почуття українських емігрантів сто років тому та біженців сьогодні.

Із повномасштабним вторгненням російських військ в Україну, на українських мисткинь, окрім страху за життя своїх близьких, наклався тягар пояснювати у світі про нашу війну. Окрім потреби повністю викладатися на концертах, потрібно ще знаходити сили на спілкування про болючі питання з іноземцями, журналістами, нашими біженцями… А крім того ж у кожної мисткині, як і у кожної української жінки, зараз є багато своїх переживань за родину, друзів, свою країну… Ти мусиш від запального радісного виступу на сцені переходити до розважливості у спілкуванні і гірких почуттів, коли ніхто не бачить. І завжди залишається питання: чи не замало ти робиш?

Про цей стан і розповідає перший фільм з трилогії про українських мисткинь, героїнею якого є Софія Лешишак. У рамках проєкту #ВолонтеркиЛьвів для мисткинь і волонтерок було створено тренінги «Філософські студії миру», щоб спілкуватися про ці питання, ділитися досвідом, знаходити способи вберегтись від емоційного спустошення. Учасницею цих тренінгів була Софія.

На початку фільму використані кадри з особистого архіву Софії Лешишак із презентацій Опери-міфу «Ukraine – Terra Incognita» і розповідей про нашу війну у Данії і США та концертів етногурту «YAGÓDY», на яких проводилися збори коштів для ЗСУ.

Окрім роздумів, як пояснити наші почуття для іноземців, Софія шукає форму, щоб підтримати віру українців вдома та у вимушеній еміграції. У Театрі Лесі вона записує пісню на вірш Лесі Українки.

Ця пісня, передана через роки від поетеси, котра колись так само раділа і сумувала, стає Крилами для самої Софії і може стати ними для інших мисткинь…

* * *

Грай, моя пісне

Досить невільная думка мовчала,
Мов пташка у клітці замкнута од світа,
Пісня по волі давно не літала,
Приборкана тугою, жалем прибита.

Час, моя пісне, у світ погуляти,
Розправити крильця, пошарпані горем,
Час, моя пісне, по волі буяти,
Послухать, як вітер заграв понад морем.

Плинь, мой пісне, як хвиля хибкая, —
Вона не питає, куди вона плине;
Линь, моя пісне, як чайка прудкая, —
Вона не боїться, що в морі загине.

Грай, моя пісне, як вітер сей грає!
Шуми, як той шум, що круг човна вирує!
Дарма що відгуку вітер не має,
А шум на хвилиночку погляд чарує!..

(Леся Українка)

Катерина Смірнова – фрі-ланс мисткиня, волонтерка, перекладачка.

Цей фільм про вигорання, важкість і важливість зібратись щоб продовжувати роботу. Про тривожність і тривогу. Про пошук руху, що має сенс. Про виснажливий процес запису пісні Катерини Смірнової на вірші Василя Стуса «Вмирає пiзно чоловiк» та «Мов жертва щиростi — життя».

Із повномасштабним вторгненням багато українських мисткинь припинили творити. Перед загрозою знищення тебе і твоїх близьких, у порівнянні з горем тисяч українських сімей, на фоні війни, заняття мистецтвом здається неважливим або ж неможливим. Кар’єра багатьох українських мисткинь припинилася через тривожність та емоційне спустошення.

Учасниця проєкту #ВолонтеркиЛьвів Катерина Смірнова після повномасштабного вторгнення російських військ також припинила творчість і почала займатись збором коштів для підрозділів ЗСУ, де воюють її друзі, та відбудовою зруйнованих війною міст і сіл. В рамках проєкту #ВолонтеркиЛьвів для волонтерок було проведено співочі тренінги «Коло Раю», а для дітей з волонтерських сімей – тренінги з хореографії, які Катерина допомагала проводити. Поступово, через допомогу іншим почався її шлях повернення до творчості.

Творчість – це завжди сумніви, переступання через свої страхи і невпевненість. Метафорою творчого процесу знімальна група вибрала біг через ліс. Вірші Василя Стуса теж, як і мистецтво стосуються усвідомленню людини. Її призначення, у світі.

Попри повітряні тривоги і тривоги власні, долаючи сумніви і беручись творити ніби вперше, українські мисткині продовжуюють свою працю. Не для всіх творчість є легкою, а теми – радісними, але головне говорити, розповідати і творити, бо ніхто цього не зробить крім нас.

* * *

Вмирає пiзно чоловiк,
а родиться дочасно,
тому й на свiтi жити звик,
як раб i рабовласник.
Вiн като-жертва, жертво-кат,
страждає i богує,
iде вперед, немов назад,
як душу гнiв руйнує.
О свiте свiте свiте мiй,
Їй-бо, нiяк не звикну:
невже твiй син — то тiльки злий,
а добрий — то калiка?
А все немудре. Доживу
вiка, докалiчiю,
Допоки жили не зiрву
чи не зламаю шиї.

* * *

Мов жертва щиростi — життя,
мов молодечих крил
пружнавий трiск, як небуттям
укрився суходiл.
Ти ще на кiнчику пера
возносишся увись.
а вже пора? Давно пора.
Спадаючи, молись.
Як жертва щиростi, як кат
оговтаних бажань,
переминай за гранню грань,
чекаючи розплат —
за те, що марнував свiй вiк,
надмiру неба праг,
що був людинi чоловiк,
i друг, i брат, i враг.
I я найперше помолюсь
I вдруге помолюсь
I втретє помолюсь.
I в смерть
з землею порiднюсь.

(Василь Стус)

Уляна Горбачевська – співачка, режисерка, дослідниця автентичного співу, авторка Опери-міфу «Ukraine – Terra Incognita», проєкту «Коло Раю» та інших мистецьких явищ.

Що дає сили людині, котра довго з любов’ю будувала свій Дім і бачить його зруйнованим, знов відбудувати його?

Про це поетично-документальне відео до пісні Уляни та її колективу на текст Сергія Жадана «Як ми будували свої доми?». Воно про поняття Дому, його руйнування та відбудови, з якими зіштовхнулися зараз мільйони українців. Про відстоювання права жити на своїй землі.

Уляна – одна з найпотужніших постатей в українській культурі, котра не тільки глибоко досліджує народні пісні, але й проносить їх в сьогодення, навчаючи автентичного співу та поєднуючи давню традицію з сучасним мистецтвом.

Одним тільки співом цього не досягнути – потрібні довгі роки праці над собою, роздуми про долю цієї землі та людей, котрі жили на най, щоб виробити в собі унікальне відчуття краси. Саме воно надає розуміння тисяч людських доль за собою, і сили та зміст творити далі.

Уляна Горбачевська походить із галицької родини, котра боролися за незалежність. З початку 90-ихвона працює над сучасними проєктами, що ґрунтуються на давній українській традиції. Тому не дивно, що з російським нападом на Україну, окрім мистецької діяльності, Уляна ще й зайнялась волонтерством для захисників нашого Дому. На своїх концертах Уляна збирає кошти для таких самих воїнів, про яких співається в наших давніх піснях. Разом з командою YMCA Lviv Уляна, як авторка та режисерка змогла створити сучасну українську Опери-міф «Ukraine – Terra Incognita», присвячену співаку і воїну Василеві Сліпаку.

Із повномасштабним вторгненням росіян мрії про світові гастролі опери-міфу було знищено, частина команди пішла на фронт, а українська культура разом із самими українцями опинились перед загрозою смерті. Уляна, як і сотні інших мисткинь всі свої виступи спрямувала на збори коштів для ЗСУ. Як і тисячі українських жінок, вона балансує між надією і спустошеністю, відчуває біль своїх співвітчизників і руйнування рідної землі…Це ілюструють матеріали з пошкодженої стихією новобудови Уляни в селі на Львівщині та зі зруйнованих війною сіл Чернігівщини.

Витримати їй допомагає справа, якій вона присвятила своє життя – пророщування давніх пісень у сучасність. Завдяки проєкту #ВолонтеркиЛьвів Уляна може проводити співочі тренінги для інших волонтерок, допомагаючи і їм, і собі. Давати знання молодим творцям і відчувати їхню підтримку.

На цьому останньому відео з трилогії «Українські жінки: мисткині» сходяться всі три героїні, щоб у проєкті «Horbachevska Septet» поєднати народний спів із сучасною поезією Сергія Жадана та створити пісню про відбудову нашого спільного Дому.

* * *

Як ми будували свої доми?
Коли стоїш під небесами зими,
і небеса розвертаються й відпливають геть,
розумієш, що жити потрібно там, де тебе не лякає смерть.

Будуй стіни з водоростей і трави,
рий вовчі ями й рови.
Звикай жити разом з усіма день при дні.
Батьківщина – це там, де тебе розуміють, коли ти говориш вві сні.

Клади камінь при камені, будуй свій дім,
на глині, на чорноземі твердім,
вибирай у землі з кишень вугілля й сіль.
Кожен повинен мати дах для поминків і весіль.

Потрібно мати місце, якого буде шкода.
Вода чогось варта, якщо це питна вода.
Коли справді шукаєш винних, то це не ми.
Все життя ми будували свої доми.

Брила до брили, цвях по цвяху, стіна до стіни.
Якщо можеш мене спинити, ну то спини.
Але якщо хочеш, щоби мене тут не було,
доведеться крім мене забрати й моє житло.

Поближче до сонця, подалі від пустоти.
Дерева будуть рости, діти будуть рости.
На тютюновому листі виступає роса.
Ми будували так, ніби вивершували небеса.

Мов упорядковували висоту.
Ніби словами наповнювали мову пусту.
Ніби повертали речам імена.
До брили брила, по цвяху цвях, до стіни стіна.

Голос сильним дається для співу, слабким для молитов.
Мова зникає, коли нею не говориться про любов.
Ночі не мають сенсу без темноти.
Світи наді мною, чорне сонце, світи.

(Сергій Жадан)

Фільми виготовлено в рамках проєкту «Посилення спроможностей жіночої мережі волонтерок у Львівській області» (#ВолонтеркиЛьвів) за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF).

WPHF – це гнучкий і швидкий інструмент фінансування, який підтримує якісні заходи, спрямовані на підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використовування ключових можливостей миробудівництва.

Отримати додаткову інформацію про Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги та його роботу в усьому світі можна на сторінці фонду www.WPHFund.org та www.WPHFund.org/1000WomenLeaders

Вміст фільмів є авторською позицією, тому не обовʼязково відображають погляди Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги (WPHF) та структури ООН Жінки в Україні.