Олександра Луцак
23 роки. Народилася в Севастополі, зараз живе в Києві.
Разом із командою «Дотик» підтримує військових зі спільноти УАЛ (молодь з громадського сектору у війську): збори, забезпечення, додаткова підтримка (пошук нішевих запитів/спеціалістів), пам’ятування.
Освіта:
Навчалася в КНУ імені Тараса Шевченка, але на початку повномасштабного вторгнення залишила навчання, щоб зосередитися на волонтерстві.
До повномасштабного вторгнення:
Працювала у сфері онлайн-освіти, займалася різним волонтерством, але більш «цивільним»: прибиранням парків, пакунками для хворих, підтримкою культурних проєктів і спортивних заходів. Намагалася зрозуміти себе й шукала, куди рухатися далі в житті.
Улюблені підопічні підрозділи:
Там, де мої люди.
Найчастіші запити:
Зарядні станції, автомобілі, комплектуючі для дронів, РЕБ.
Найнесподіваніший запит:
Дурний. 🙂 Пульт для дрона для чувака, який відмовлявся ходити на бойові — не закрили ми цей запит.
Найкумедніший волонтерський випадок:
Зустріч із коханням життя (і смішно, і грішно). Познайомилися, коли я передавала дрони його підрозділу. Збір для підрозділу організовувався взагалі не через мого хлопця — ми зрозуміли, до кого саме я їду, буквально за кілька днів до зустрічі.
Зараз:
Працюю у напрямку підтримки військових, ветеранів/-ок та їхніх близьких. Все змінилося: волонтерство займає більшу частину мого часу, і вже давно розмилися поняття робочих годин, вихідних і відпусток.
Як і чому почала писати:
Просто рефлексувала для себе в нотатках і блокнотах. Часом публікувала це в соцмережах. Мої люди почали відзначати це як щось, що варте уваги. Почала писати більше і зараз знаходжу в цьому великий простір для розділення досвіду й відкриттів.
Улюблені книги / музика / фільми:
Читаю багато про нашу війну та різні досвіди в ній. Із останніх важливих для мене книг «Полон» і «Сталева пресслужба» В. Суботіної. Не люблю виділяти щось як «улюблене» — такого немає. Усе залежить від періоду й запиту, і лише тоді текст знаходить особливий відгук.
Що дає сили продовжувати:
Люди і любов.
Якби під час навчання в школі мені показали мене зараз, я б не повірила. Колись я була “маленьким гвинтиком”, який боїться привертати зайву увагу, говорить російською і знає рівно 0% інформації про українську історію. А зараз я відчуваю себе частиною її творення. Життя в Криму та, зокрема, досвід життя під російською окупацією значно викривили моє сприйняття світу, і іноді я досі дивуюся базовим речам. Проте зрощення українськості в собі — один із найкрасивіших процесів, який я спостерігала.
Хочу також підсвітити, що в Криму й досі залишаються наші найкращі люди, а в російських в’язницях перебувають понад 470 незаконно засуджених кримчан. Шлях до усвідомлення України в собі складний, але не менш цінний і прекрасний.
