Анна Вдовиковська

29 років. Народилася та живе у Львові.

Є запит на медицину — закриваю, так само як і на оптику, детектори та інше залізяччя. Але основна моя спеціалізація — військовий радіозв’язок.

Освіта:

КНУТКТ ім.І.Карпенка-Карого, театрознавство і театральна критика.

До повномасштабного вторгнення:

Була музиканткою, розписувала стіни, створювала вітражні прикраси.

Улюблені підопічні підрозділи:

Страшенно люблю підрозділ мого чоловіка — вони служать у 72-й бригаді, та й усіх, насправді, люблю… Але особливе місце в моєму серці займають мої «першенькі»: айдарівці із «Загону ім. Боба Марлі» і тепер уже розформований батальйон УНСО, з якими я працювала з 2014 року.

Найчастіші запити:

Радєйки, акуми, зовнішні антени, які ненавиджу всім серцем. А тепер стає все більше запитів на перехоплювачі сигналу БПЛА і, звісно ж, РЕБи.

Найнесподіваніший запит:

Тихцем вивезти бійця із ймовірним сепсисом із медичного закладу, де до нього недбало ставилися, і доставити його до відділення швидкої допомоги. Ми це зробили.

Найкумедніший волонтерський випадок:

Якраз планувала подавати на розлучення і мені потрібно було якось поставити крапку в тих стосунках. Тож вирішила здати обручку в ломбард і купити розгрузки. Але в ломбардах пропонували якісь смішні гроші, тож я вирішила просто драматічно втопити той перстень у річці. І ось виходжу на свій улюблений міст, стаю на нижнє перило, трішки плачу… Аж тут пише побратюня зі 125 бригади, просить якнайшвидше передати теплак. Відписую йому: «Дай мені 10 хвилин — я втоплю обручку в річці і скину тобі телефон подружки. Але ти їй зараз не дзвони, вона народжує». Сказати, що чувак обалдів від життя, — нічого не сказати. І ось я далі стою на тому перилі, від сліз і сміху легонько пускаю бульки носом, цілую перстень, кидаю його у воду і швидко пензлюю на склад, бо треба пакувати посилки…

Пізніше розповіла цю історію кобіті, яка в той момент народжувала. Вона відповіла, що, тю, можна було б і подзвонити їй за той теплак хоч негайно. Така ж дивна, як і всі ми.

Зараз:

Змінилося майже все. Хоч я досі займаюся музикою і створенням прикрас, за час повномасштабного вторгнення здобула фах закупівельника різного радіобарахла й виявила, що маю в мозґах не лише гуманітарну звивину. І що насправді мало чого боюся. Згадую себе кілька років тому і не можу повірити, що це була я.

Улюблені книги / музика / фільми:

Музика: Ліза О’Ніл, Марина Круть, Нік Кейв, Леонард Коен, Том Вейтс, сестри Тельнюк, Чубаї (всі), «Пиріг і Батіг», Маруся Чуприненко, «Тимчасова назва», Ґлен Гансард, «Даха Дотерз», ТНМК, «Бумбокс», ОЕ, Хорея Козацька, Курбаси.

Фільми: «Куди приводять мрії», «Розмальована вуаль», «Титанік», «Вогнем і мечем», «Тіні забутих предків», «Колір граната».

Книги: «Камо грядеши» Сенкевича, «Майже ніколи не навпаки» Матіос, «Сестри Річинські» Вільде, «Щоденник Бріджит Джонс». А ще майже все, що написали Забужко, Малкович, Могильний, Підмогильний (колись жартувала, що маю улюбленого письменника Підмогильного і поета Могильного, але нє, українська література зовсім не печальна), Василь Герасим’юк, Осока.

Як і чому почала писати:

Пишу все життя, але зазвичай то вірші. Цей прозовий текст — це така собі проба пера.

Що дає сили продовжувати:

Відчуття, що Бог страхує і ловить там, де я туплю чи косячу; кохання — велике, як море; відчуття спільноти з тими, з ким разом тягнемо лямку; мистецтво…