Про що можуть розповісти військові волонтери? Яка їхня основна
властивість? Чого найціннішого можна навчитися від них?
На наш погляд, це — надія.
Марта-Марія Плечій
Озвучує новелу «Дорогами Стамбула» Олександри Луцак
31 рік. Закінчила біологічний факультет ЛНУ імені Івана Франка, працює проєктною менеджеркою в ІТ-компанії. До повномасштабного вторгнення багато подорожувала світом і розповідала про Україну, називаючи себе амбасадоркою всього українського. Сьогодні її життя змінилося: відпустки перетворилися на поїздки на схід, доставку автомобілів для військових, організацію благодійних подій і постійну взаємодію з тими, хто боронить країну.
Від початку великої війни значну частину свого часу присвячує волонтерству. Організовує збори, відкриває дружні банки, плете маскувальні сітки, бере участь в акціях-нагадуваннях про військовополонених і безвісти зниклих, долучається до ініціативи «Вшануй», їздить на схід і підтримує різноманітні громадські проєкти. З теплотою згадує волонтерські табори БУР, де найбільше запам’яталися люди й атмосфера: усміхається, що одного разу довелося переконувати місцевих жителів Одеси, що вони не секта і ніхто не платить їм за волонтерство.
Що дає сили продовжувати?
«Віра в те, що все не даремно. У те, що ми творимо історію. Для мене це можливість бути поруч із людьми, яким не байдуже, зробити все, щоб жодна смерть не була марною, врятувати якомога більше життів і забезпечити надійний тил для тих, хто на фронті. А ще — розуміння, що там у мене багато друзів, яким потрібна підтримка.»
Іванка Камецька
Озвучує новелу «Як я зустріла вашого діда» Анни Вдовиковської
24 роки. Закінчила Український католицький університет за спеціальністю «Соціальна робота». До повномасштабного вторгнення багато подорожувала, навчалася та відкривала для себе нові країни. Війна змінила звичний ритм життя і стала поштовхом до активної громадської діяльності. Каже, що відтоді подорожі вже не сприймаються так само безтурботно, адже думки постійно повертаються додому, до людей і подій, які відбуваються в Україні.
Волонтерить із початку великої війни. Основним напрямом її діяльності став фандрейзинг, але за останні роки також долучалася до організації таборів для дітей ВПО та дітей, які живуть із ВІЛ, брала участь у відбудовчих таборах БУР, координувала збір і доставку гуманітарної допомоги на Харківщину, а також організовувала культурні й освітні події.
Що дає сили продовжувати?
«Усвідомлення навіщо.»
Олюня Федина
Озвучує новелу «Ніч на складі» Ніни Новікової
21 рік. Навчається на факультеті культури і мистецтв ЛНУ імені Івана Франка та працює акторкою. Восени 2021 року лише розпочала студентське життя, мріяла про театр, кіно, творчість і безтурботні роки навчання. Каже, що війна не стільки змінила її, скільки вплинула на те, якою вона виросла: переглянула власне розуміння справедливості, сміливості, відповідальності та ролі мистецтва. Особливо особистим цей досвід став після того, як у 2022 році її батько добровольцем став на захист України.
Допомагає військовим, поширюючи збори та відкриваючи допоміжні банки, а віднедавна регулярно відвідує госпіталь, щоб поспілкуватися й підтримати поранених захисників. Одним із найдорожчих спогадів називає волонтерський табір у прифронтовому Муратовому на Луганщині ще у 2019 році. Після кількох днів, проведених із місцевими дітьми, вони засипали волонтерів квітами, листівками, іграшками та солодощами, а згодом ще довго писали листи. Каже, що саме такі моменти нагадують, наскільки важливою може бути проста людська присутність.
Що дає сили продовжувати?
«Ну а що тепер? Вмерти і не жити? Світ жорстокий і несправедливий, але я маю в ньому свої острови справедливості, любові й підтримки. Це мої люди, мої місця, моменти, в яких я бачу світ красивим, люди, до яких відчуваю вдячність і захоплення. Саме це й дає мені сили продовжувати.»
Поліна Іксанова
Озвучує новелу «Обійми» Анастасії Плохої
26 років. Закінчила факультет комп’ютерних наук і кібернетики КНУ імені Тараса Шевченка, та ще під час навчання повернулася до своєї давньої мрії — журналістики. Майже п’ять років працювала редакторкою та сценаристкою телевізійних проєктів, зокрема на телеканалі «1+1», де брала участь у створенні масштабних розважальних шоу. Цей період навчив багато працювати, швидко ухвалювати рішення та не боятися викликів. Після 24 лютого 2022 року професійний фокус кардинально змінився: сьогодні працює над соціальними проєктами, а головною справою свого життя називає підтримку українського війська.
Волонтерить із перших днів повномасштабної війни. Разом із близькою подругою та великою спільнотою однодумців забезпечує військових автомобілями, дронами, засобами зв’язку, тактичної медицини, РЕБами та іншим необхідним спорядженням. За цей час на фронт вдалося передати близько 80 автівок і безліч критично важливого обладнання. Окреме місце в її житті займає тактична медицина: після багатьох особистих навчань почала організовувати «Благодійний такмед», що навчає цивільних зупиняти критичні кровотечі, а всі внески з тренінгів спрямовує на потреби війська. З грудня 2025 року ці навчання присвячують пам’яті талановитого бойового медика Сергія «Бабая» Мотузюка, який загинув, рятуючи інших.
Що дає сили продовжувати?
«Чітка мета і розуміння, для чого я це роблю. Я дуже хочу, аби наші люди жили, і дуже хочу, щоб наша теперішня робота якомога швидше стала непотрібною. Найбільше мене тримають люди, яких я люблю, і усвідомлення, що нас двоє — я і моя напарниця Христя. А ще — підтримка чоловіка, і наші дві кішки і собака.»
Олександр Лозинський
Озвучує новелу «Траєкторії війни» Максима Будзана
24 роки. Закінчив факультет культури і мистецтв ЛНУ імені Івана Франка за спеціальністю «Актор драматичного театру та кіно». Працює актором у Першому академічному українському театрі для дітей та юнацтва та у вільному театрі «Око», а також викладає акторську майстерність дітям у студії «Смайлики». Попри війну продовжує займатися улюбленою справою.
Із початком повномасштабного вторгнення життя стало ще більш насиченим благодійними проєктами. Допомагає закривати збори на потреби військових різних підрозділів, відкриває банки, поширює інформацію про збори в соціальних мережах, бере участь у благодійних виставах, кошти з яких спрямовують на підтримку Збройних сил України. Також співпрацює з ветеранами реабілітаційного центру «Незламні» та спільнотою «Матері Азову».
Що дає сили продовжувати?
«Сили рухатися далі я черпаю в людях, які мене оточують.»
Христина Мосесова
Озвучує новелу «Міста» Марії Кісіль
34 роки. Закінчила Львівську національну музичну академію імені Миколи Лисенка. Сьогодні є співвласницею та HRD поліграфічної компанії, а музика залишається важливою частиною її життя. Після початку повномасштабного вторгнення написала й випустила кілька авторських пісень, натхненних війною, розлукою з чоловіком-військовим і пережитим досвідом. Заради родини змінила звичний ритм життя: нині живе між двома містами, щоб бути поруч і з донькою, і з чоловіком.
Волонтерський шлях розпочала з плетіння маскувальних сіток. Згодом допомагала переганяти автомобілі для військових із-за кордону та зі Львова на Донецький напрямок, а також кілька місяців перебувала в Краматорську, підтримуючи підрозділ чоловіка. Пройшла вишколи з тактичної медицини, навчилася поводитися зі зброєю та надавати домедичну допомогу за стандартом CLS, виступала на благодійних концертах на підтримку ЗСУ.
Що дає сили продовжувати?
«Мені подобається возити авто на Схід. Я відчуваю, що роблю щось корисне, хоч і не достатньо.»
Вольха Шаккарська
Озвучує новелу «Великі і маленькі відповідальності» Тіни Коропецької
32 роки. Закінчила філософський факультет ЛНУ імені Івана Франка за спеціальністю «Культурологія». Захоплювалася художньою обробкою дерева, створювала чарівні палички та реквізит для рольових ігор живої дії (LARP). Зараз веде блог, ділиться своїм досвідом і постійно навчається та навчає домедичній допомозі.
Від початку повномасштабного вторгнення волонтерить, займається забезпеченням Сил оборони України та працює інструкторкою з тактичної медицини. Одного разу довелося евакуюватися з посестрами з палаючого будинку через вікно. Попри пережите, продовжує робити те, що вважає важливим, і підтримувати тих, хто боронить країну.
Що дає сили продовжувати?
«Всі ті, хто пішли. Я це роблю для них і через них.»
Мар’яна Сіра
Озвучує новелу «Поруч» Наталії Присяжнюк
32 роки. Має вищу освіту, працювала дизайнеркою в ІТ. Найбільші зміни в житті пов’язані з материнством — саме воно навчило по-іншому дивитися на світ, відповідальність і майбутнє. Сьогодні поєднує материнство та бажання бути корисною країні та підтримувати тих, хто щодня виборює свободу.
Останні роки є однією з організаторок львівських акцій FREE AZOVSTAL DEFENDERS, які привертають увагу до українських військовополонених. Ця боротьба для неї особиста: її чоловік пройшов російський полон. Вона добре знає, наскільки важливо, щоб про тих, хто досі залишається в неволі, не переставали говорити.
Що дає сили продовжувати?
«Мотивація жити на своїй землі зі своїми людьми.»
Тетяна Левчук
Озвучує новелу «Чому на вантажних відділеннях взимку так багато шин?» Софії Козлової
26 років. Закінчила Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова за спеціальністю «Англійська і польська філологія», а згодом здобула ступінь магістра польської філології у Львівському національному університеті імені Івана Франка. До повномасштабного вторгнення викладала польську мову, завершувала навчання й будувала плани на майбутнє. Сьогодні працює у сфері телекомунікацій, а більшість вільного часу присвячує волонтерству. Одне з її захоплень — авторський подкаст «Потік свідомості», у якому розповідає про життя, музику й плетіння маскувальних сіток, створюючи своєрідне «маскувальне радіо» для тих, хто робить це разом із нею.
Плете маскувальні сітки — не лише у волонтерському центрі, а й удома, де має власну раму. Усміхається, що перед тим, як віддати готову сітку, завжди перевіряє, чи випадково не «поїдуть» разом із нею на фронт шкарпетки, книжки, гітара чи ще якась річ, що встигла заплутатися під час роботи.
Що дає сили продовжувати?
«Розуміння, що війна триває, мої друзі-військовослужбовці потребують підтримки. Подяки за отримані сітки й команда волонтерського центру, об’єднана спільними цінностями.»
Павло Маречко
Озвучує новелу «Шістнадцять годин до себе» Володимира Притули
32 роки. Закінчив Національний університет «Львівська політехніка» та працює в ІТ. До повномасштабного вторгнення вів активний спосіб життя, а сьогодні стало менше сну, додалося втоми й турбот про здоров’я. Попри це намагається, як сам каже, «тримати кукуху на плаву» і не втрачати здатності діяти тоді, коли це найбільше потрібно.
Волонтерство стало невідʼємною частиною життя. Допомагає військовим із закупівлею дороговартісного обладнання — засобів радіоелектронної боротьби, дронів, детекторів та іншого спорядження, нерідко беручи фінансову відповідальність на себе, щоб необхідне потрапило до захисників якомога швидше.
Що дає сили продовжувати?
«Існування русні.»
